09:55
RutaFEST–1997 / Суперсила чи глобальний глюкДжерело: Тиждень.UA / Автор: Сергій Харитонович
«Червона рута-97» — подія, значення якої для української музики важко переоцінити. Ще один довгий спогад
Я чесно, кладучи руку на різні частини тіла, пробував у голові вибудувати спогади про «Червону руту» в Харкові в якусь хронологічну лінійку. І зізнаюся: не вийшло з того ніц. Наприклад, момент приїзду на те свято музики десь настільки щільно прикиданий іншим спогадовим сміттям, що відкопати його не вдалося ніяк. НЕ пам’ятаю я того моменту. А мав би, у принципі. Тому спогади про фестиваль для мене — то якісь такі яскраві фрагменти. Чому саме ті фрагменти відклалися в голові... Не знаю. Але ось вони.
З технічних причин…
Перший фрагмент я назву «генератор». Півфінали ЧР-97 відбувалися в ХАТОБі. Харківському академічному театрі опери і, канєшно ж, балету. І ось якогось прекрасного дня на виході з ХАТОБу відбувається дійство. Люди з оргкомітету та люди з театру з’ясовують, куди дівся генератор. Ось ще позавчора тут був, а сьогодні немає... У ході дискусії з’ясовується таке. З великої любові до українського мистецтва діячі опери-балету Харківщини заявили, вполнє собі офіційно, що ту кількість апаратури, яку планує поставити на сцену фестиваль, проводка театру ніяк не витягне. Мовляв, ми тут балети танцюємо... Канделябрами світимо... А ви якісь колонки притарабанили на купу кіловат. Нє. Ніяк не потягне мережа. О’кей, сказали рутяни. Гроші є. Спонсєри і всі дєла. І купили генератор. Такий. Немаленький. Щоб потягнув світло і звук сценічний. Як тільки він потрапив у пенати ХАТОБу, ватні оперно-балетні діячі зрозуміли дві істини. Перша: відкрутитися від навали пєвучих бандерівців не вийде. Друга: бандерівці не заплатять за світло. Тобіш ХАТОБ-ВАТОБ трохам не підзаробить грошей. І тут-таки вияснилося, що ой, гості дорогі, обшибочка вийшла. Все наша мережа потягне. Ми ж не в палеоліті живемо — втикайтеся в наші розетки, пажалуйста... Тим часом генератор стояв десь біля службового входу... Стояв, стояв — і пропав. Вийшов. Весь. Гаряча дискусія в стилі «сам дурак» ні до чого не привела. На запитання «де генератор?!» лунала відповідь «ваші забрали...» Які ваші? Хто такі «ваші»?.. Чому запам’ятався цей епізод? завдяки розв’язці. Представники оргкомітету просто махнули рукою, додавши щось у стилі «Здох Максим... і генератор із ним». І все. Ні міліції. Ні якихось інших дій. Не знаю, як склалася доля того генератора. Чи шукав його хтось? Чи знайшов?
Фрагмент намбер ту. Про «краще ворог хорошого». Таку штуку будь-який гомо сапієнс, що пробував займатися музикою, забути не в змозі. Ніколи. Це образа на все життя. Про що я? Про розстроєні інструменти перед виходом на сцену. Було таке. Пишу — і сльози навертаються на очі... Чи не навертаються. Не суть. Рок-змагання. Юні Слеші, Боно, Майки Портнови в гримерці, перемагаючи дрижаки в колінах, настроюють інструменти. Інструменти рідні. Знані до останнього кілочка. Чеські «Діаманти». Недогібсони. Настроївши, несуть ті гітари ніжно, акуратно, аби часом десь не зачепити кілком, не зіпсувати строй... І ось святая святих — лаштунки. Команда на сцені лабає останню свою пісню. Далі година «Ч». Аж тут як пилипи з конопель, як двоє з ларця — однакові з таблєца вимальовуються два техніки. Два брати-акробати. І з порога: гітари давайте. Ми їх спеціяльним хрєнофенографом перевіримо. Правильно було б показати цим спеціялістам маршрут, пішовши яким вони мог¬ли б перевірити одне одному власні балалайки своїм пацеванографом. Але, коли ти зелений, переляканий претендент, воля твоя паралізована на ніц. Підключивши свої чудо-ящики до наших чудо-гітар, техніки почали смикати струни. І тут чудо-техніка дала збій. НЕ хотіли ті «чехи» настроюватися тюнером, хоч плач. І так крутили техніки ручки і кілки... А воно, як казав один телеведучий, «нє, не йде...» Розбомбивши гітару, дядьки взялися за бас. Теж «Діамант». Бас післав техніків і їхній тюнер туди ж, куди хвилину тому їх післала гітара. Допоки шаманський ритуал перетворення чеських гітар на акинські комузи тривав, ведучий оголосив, що час, чуваки, вийти на сцену й вальнути. Техніки, нічтоже сумняшеся, повитикали свої дроти, здивовано потиснувши плечима, скіпнули в темінь, а юні дарування посунули на сцену... Як то звучало!!! Знайомі пісні перетворилися на психоделічний авангард... Ще на першій, з вашого дозволу, «пісні» були відчайдушні спроби підлаштувати інструменти. Але ступінь їхньої дисгармонії був надто великий... Другу й третю пісні просто шурували як Бог післав... Скачучи і дуріючи. А ще здивовано вслухаючись у ті гармонії, що видавали інструменти. Висновок: техніка в руках папуаса — це просто дроти і пластмаса...
Нецензурне слово, що виражає подив
Ліля і Сєрьожа. Спогад третій. Приємний сонячний день. Певно, опісля прольоту в рок-жанрі наступив дзен, і ми неспішно гуляємо Харковом. Ліля, яка Пустовіт, розказує щось про свої студентські роки, і це суперцікаво саме в той момент у тій точці Всесвіту. Ліля — то взагалі щось надзвичайно цікаве. А там, де Ліля, там Сєрьожа Фащук. На тому фестивалі було саме так. Ще за день фешн-досада... Хтось не вліз у костюм від Пустовіт і не зміг приміряти на себе образ моделі та прогулятися імпровізованим фестивальним подіумом. Тому що гени й тому що жрать нада менше.
Спогад номер чотири. «Атайдітє, мальчікі». Зірка фестивалю — Катя Chilly. Ще ніхто нічого не виграв. Може, і не виступали конкурсанти на той момент, а Катя вже зірка. Цей згусток позитиву перманентно смикають журналісти. А ми тільки подружились, і хочеться просто погуляти-поговорити. Але журналісти... Звісно, у них робота і бла-бла-бла...
«Ой, Катю, можна вас на мінуточку... Канал матєматічєскіх сімволов... А ви атайдітє, мальчікі...» Мальчікі відходять... Т — тактовність.
Катя Chilly. Червона рута–1997. ICTV #RutaFest
П’ятий спогад. «Нецензурне слово, що виражає подив, роздратування, сум», або не сотвори собі кумира. «Кому Вниз». Супердостойні дядьки. Їхні пісні писалися з радіво на касети й заслуховувалися до дірок. «І ви покинули», «Суботів»... Надпотужно. От просто надпотужно і все. А потім ти такий пензлюєш до готелю і чуєш, як ті самі дядьки, що в твому магнітофоні сотні раз виводили «Мир душі твоїй, Богдане», попиваючи пиво, щебечуть між собою російською... ЯК так??? Навіщо??? За что??? Стереотипи ламаються... Шаблони розриваються... Ти стаєш на сходинку ближче до великого Архітектора «Рути», на метр ближче до дна, що зветься ШОУ-БІЗНЕС, дна, яке більшість має за небо... А то просто шоу, а то просто бізнес.
«ЧЕРВОНА РУТА-97» Є ЧИ НЕ НАЙПОТУЖНІШОЮ ІМПРЕЗОЮ В ІСТОРІЇ УКРСУЧМУЗИКИ. ТО РЕАЛЬНО ПІК ФЕСТИВАЛЮ. ЗІЙШЛОСЯ ВСЕ. І ЛЮДИ, ЩО ПІДКЛЮЧИЛИСЯ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ФЕСТИВАЛЮ, І ФІНАНСИ З ЛЕГКОЇ РУКИ СПОНСОРІВ, І, ГОЛОВНЕ, КУПА ТАЛАНОВИТИХ НЕОФІТІВ
«Це фантастика, синку» — саме такими були розповіді двох чувачків зі спогаду номер шість. Мілі й Русла. Такі суперстильні чувачки, які вели якісь імпрези на фестивалі. Але не те відклалося в пам’яті. Відклалися розповіді про суперрадєйку, яку ось-ось мають запустити в Києві. І до того запуску вони причетні й уже заочно кличуть приєднатися до тої афери. Так просто, через кілька хвилин знайомства! От чесно. У житті це поки що єдиний випадок, коли такі фантастичні оповідки таки втілились у життя! І радєйка була, і на роботу туди запросили... Руслан Наконечний, Віталік Мілютін — великі й жахливі Гудвіни, які не збрехали!
Фагот. Сьомий спогад. Так сталося, що коли простий український меломан чує «фагот», то радше згадує дядю Олега з ТНМК, аніж отой дивний музичний інструмент. Щирий. Якщо одним словом про Фагота. ОТ так щиро після першого півфіналу Олег Ігорович на виході з ХАТОБу вигукнув: «Ну, пацани, вам із вашим музлом треба було в рок-музику йти!». На що дістав відповідь, що з тим оркестром, який викотили ТНМК на сцену, їм у рок-музиці теж було б комфортно. Поржали. А потім, трохи пізніше, після всіх фестивальних перипетій був від’їзд. І Фагот прийшов на вокзал провести всіх, хто від’їжджав із його рідного Харкова. Було трохи сумно. Усім. Чи не трохи. Але всі свята закінчуються так чи інакше.
Сім. Люблю те число. Тому на цьому й закінчу зі спогадами. Але не з фестивалем.
Рекорди 97-го
У моєму розумінні саме «Червона рута-97» є чи не найпотужнішою імпрезою в історії укрсучмузики. То реально пік фестивалю. Зійшлося все. І люди, що підключилися до організації фестивалю, і фінанси з легкої руки спонсорів, і, головне, купа талановитих неофітів.
Світло, сцена, звук... Такого не бачив не лише Харків, таке мало хто бачив узагалі в тій країні. Хіба що обмежена кількість платоспроможних громадян, які вибиралися десь на фірмові імпрези капіталістичних артистів першого ешелону. А таких у тій країні на той час було ой як небагато. І ті всі блага не для філіпбєдросовічєй приїжджих були будовані. А для неотесаних юних дарованій і їхніх старших колєг. Мало того, жодних зірок, окрім українських україномовних, на ті сценічно-архітектурні шедеври допущено не було.
Місцеві адепти «русскага міра» рвали і мєтали... Той увесь рух не давав їм спокійно спати, їсти і справляти інші фізіологічні нужди. Ватоцефали нєгодовали! Аякже. Рускоязичноє насєлєніє в ліце мєсних рускоязичних груп обідєлі. Не взяли на фестиваль. Місцева преса і телебачення видавали на-гора сюжети про бандерівців, які «понаєхалі», про дідів, яких вигнали кудись у резервацію мало не копняками, бо 9 травня на площі відбувався черговий концерт, а не оте все — георгіївські лєнточки, каша і сто грам із салютом у фіналі. У що то вилилося в майбутньому, знаємо...
Але вертаємо до музики. Попе¬ред¬ні «Рути» видавали на-гора купу зірок, але 97-ма була рекордсменом! Із нині здравствующих діячів вітчизняної сцени ТНМК, «Тартак», Катя Chilly, Юлія Лорд, «Мотор’ролла». Це ті, хто фактично вижив. Залишився на сцені. А ще певна кількість тих, хто 97-го рвав фестивальні динаміки, осіли в шоу-бізнесових нетрях звукачами, аранжувальниками, піснеписцями, продюсерами... Насправді на самому фестивалі музла було стільки, що тільки піснями конкурсантів ЧР-97 можна було заповнити український медіа-простір на рік-півтора точно.
За ким мені особисто шкода... ТО такі колективи, попсові, які могли збити собі тисячі прихильників. Прихильників, що слухали б нормальну українську музику.
За ким не шкода, то за тими штучними, як на мене, ерзац-автентичними, псевдофольклорними строго фестивальними проектами. «Радослав», «Автентичне життя». Так, так. Велика мета, відродження духу, коріння, пісні предків... Певна річ, річ потрібна. Але все штучне, неприродне таким і лишається. Хай там скільки його культивуй, давай премії, місця... Так показала найавтентичніша форма буття — час. Пакі-пакі, єжи хєрувіми. Амінь, браття і сестри.
Подумав... Якось негоже не назвати тих, за ким мені все ж таки шкода. Наші невідбуті власники золотих дисків. Потенційні очільники хіт-парадів і потенційні ж гуру, воротили українського шоу-бізнесу...
«БОМБТРЕК». То, безперечно, були найхітовіші рокери, можливо, за всю історію фестивалю. Рецепт простий, як двері: потужно, не надто складно та хітово. Що не пісня, то 100% хіт. Під ті пісні хотілося дуріти, скакати... Чудове-чудове чудовисько казкове. Гляньте на YouTube, кому цікаво...
Фраза «Люди, любіть свиней, бо свині кращі за людей» достойна стати написом на монументі тотемній вітчизняній тварині. Авторство цих безсмертних рядків належить гурту «Троє поросят». Абсолютно струйово-хітовому тріо з Дніпра. А Катине «Пррраворуч-ліворуч» неповторне... Хто знає, зрозуміє!
Спалахнув шифер, Спідвей, Далтім... НЕ такі попсові, але фірмові «ДАТ», «Фактично самі» в рутівській іпостасі, «Соу»...
Шанс на шоу-бізнес
А що було б, якби ту немічну, юну братію мінімально підтримали. Дали трохи стати на ноги. А може, дали б підсрачника доброго, стартового й випустили б у світ білий. І ті творчі одиниці наплодили б українського контенту... Ландшафт рідного шоу-бізнесу змінився б невпізнавано. Але, але...
Хто то мав би зробити? Можливо, сам фестиваль? Так. В ідеальному світі. Чи у світі, де знайшлися б пронири — акули бізнесу, так і сталося б. Ідеальний збіг обставин. Є структура. Є купа виконавців. Є стартовий капітал. Ніби все само собою збіглося. Виконавці юні-зелені. Підписуй контракти, продавай їх направо й наліво. Рубай гроші. Гроші вкладай. І так по колу.
Знайома якась ситуація, нє? Та сама, що в матеріалі про «Територію А». Такий самий стогін був. Така сама ситуація. Так. З тією різницею, що масони «Червоної рути» відкрито декларували свої антикапіталістичні погляди. ОТ не цікавило людей гроші заробляти. Творчість у чистому вигляді... Настільки чистому, що, маючи мільйонні дотації, фестиваль не обзавівся навіть яким-небудь пристойним офісом... Чесність і бідність.
Хтось-таки заробив гроші на тому фестивалі, бо гроші — річ матеріальна. А матерія живе за своїми правилами й законами. Один із головних — закон збереження матерії. Тобто якщо десь убуває, то десь додається. Може, колись комусь стане цікаво, куди убули фінанси фестивалю, і буде проведено ґрунтовне дослідження на ту тему, а за фактом, маючи величезні вливання, фестиваль врешті-решт залишився ще й винен митцям. І ще певний час по ньому можна було бачити людей, дотичних до «Рути», які караулять високе начальство, щоб витребувати якісь зароблені, але недодані матеріальні цінності... Сумно.
Маючи такі можливості, можна було насправді просто наладнати УКРАЇНСЬКИЙ шоу-БІЗНЕС. ОТ так. Саме так, як написано, великими літерами: УКРАЇНСЬКИЙ, шоу й — увага, так — БІЗНЕС! Те, чого митці так сторонилися, — заробляння грошей. І для того навіть не треба було трусити своїми пристаркуватими сідницями. Можна було просто сказати «фас» тим молодим чувакам, які звались і числились «продюсерами» та які готові були рвати свої власні дупи на німецьких хрест, аби довести всім і собі, що чогось варті. Елементарний офіс, невелика студія звукозапису, невеликий відеопродакшн, концертна агенція — і той фестиваль, та й увесь той двіж, що ми знаємо як «Руту», відразу набув би сенсу. Зок¬рема, і матеріального. Передусім матеріального! А далі при холодних головах і гарячих серцях своя FM-радєйка, можливо, музичний канал... Український. Ідеологічно вивірений... Усе для того було. І організатори, і ведучі, і музиканти, і контент... Але, як казав старий гуманоїд своєму банякоголовому нащадку: «Це фантастика, синку...»
Просто кредо батьків-засновників було триматися подалі від політики та бізнесу... Бізнесу!!! Бізнесу, пані та панове...
Тому особисто в мене той фестиваль окрім захвату, ностальгії, всіляких похвал, досвіду викликає тугу, як від прослуховування альбомів гурту Swans. Тугу за втраченими вкотре можливостями. Глобальними. Бо загалом, локально, то був вибух. Так. Купа свіжої крові влилась у шоу-бізнес і дотичні галузі. Певна частина молоді хай тимчасово, але присіла на українську музику. Ті юні таланти, що не потрапили на «Руту», певно, почали шурувати в рази активніше в надії, що наступного разу їм усміхнеться доля і вони будуть героями фестивалю. А фестиваль стане ще крутішим... Ну бо до 97-го так і було. З року в рік «Червона рута» ставала все потужнішим дійством. І здавалося, що 99-го космічні кораблі фестивалю бороздитимуть простори як мінімум «Вемблі»...
І, ніби на підтвердження своєї крутості, фестиваль видихнув на прощання концертний тур містами України. Хороший, потужний. Про такі тури можна тільки мріяти. І не лише початківцям. Чому? Та тому, що ти ніхріна не напрягався. Просто садовив своє гузно в автобус і їхав від майданчика до майданчика, від готелю до готелю, показуючи себе красивого й презентуючи власну творчість. За тебе все вирішували, все організовували. Твоє псяче діло було вийти й залабати. І! Ахтунг! Отримати за то ще й такий-сякий гонорар! Мрія! Причому це не просто виступи в якихось заштатних залах. Палаци спорту, великі БК. З музикантами їздять апарат, техніки. Повний галлівуд.
Пазітіфф? Пазітіффф, звісно. Але от біда. Ти потрапляєш у той ельфійський край, і тобі здається — ух ти. От воно. І так буде до кінця днів твоїх. Повні чи майже повні зали, різні міста, готелі, бухло й до бухла. І за то тобі платять гроші!!! Все як у мріях. Останній ривок — це відділитися від натовпу, щоб не в спільному автобусі їздити, а в такому будинку на колесах. Щоб не у двомісному стандарті жити, а в люксовому номері з джакузі. Не шукати, де хавнути подешевше, а на зекономлені гроші купити бас-гітару, їсти в ресторанах найдорожчих. І щоб падші женщіни і вся сатанинська атрибутика навколо тебе. Ну й гонорари на те все мають бути космічні. Та мара стоїть перед очима. Все йде ніби до того, що мрії здійсняться. Он і піпл на концертах ніби фанатіє.
З тих висот комфортних попадали всі. Жоден не отримав примарного естрадного едему. Хтось впав боляче. З висоти. Туди, звідки стартував. З усіма наслідками. І — в хорошому варіанті — ставився до того фестивального тріпу як до пригоди. Ну з ким по молодості не буває. Комусь падати виявилося важко — з депресняками, відчуттям непотрібності, образами на світ. Хтось упав понижче. Просто чіплявся за все, що можна, і не гепнувся в рідний підвал. Завис десь посередині. І не пішов вчитися на маляра-штукатура якогось там розряду, а вже десь влаштувався в житті в навколошоубізнесовому просторі. Найстійкіші звалилися до музично-бізнесової реальності цієї країни. І почали там, на тому Олімпі, обживатися.
Але для всіх них «Червона рута-97» залишилася таким собі приємним спогадом. Це як згадати враження від перегляду «Володаря перснів»... З ельфами, гномами і власною суперсилою...
І якщо те все обізвати одним словом, то був ГЛЮК. Глобальний глюк системи. Який дозволив відбутися чомусь такому, що в цій країні відбутися за жодних умов не могло. Але відбулося. Матриця дала збій. Але Матриця вчиться. І далі збоїв не було... На превеликий жаль неофітів, що так хотіли потрапити в той епічний, практично толкієністичний світ...
Посилання на джерело: https://tyzhden.ua/Culture/209151
«Червона рута-97» — подія, значення якої для української музики важко переоцінити. Ще один довгий спогад
Я чесно, кладучи руку на різні частини тіла, пробував у голові вибудувати спогади про «Червону руту» в Харкові в якусь хронологічну лінійку. І зізнаюся: не вийшло з того ніц. Наприклад, момент приїзду на те свято музики десь настільки щільно прикиданий іншим спогадовим сміттям, що відкопати його не вдалося ніяк. НЕ пам’ятаю я того моменту. А мав би, у принципі. Тому спогади про фестиваль для мене — то якісь такі яскраві фрагменти. Чому саме ті фрагменти відклалися в голові... Не знаю. Але ось вони.
З технічних причин…
Перший фрагмент я назву «генератор». Півфінали ЧР-97 відбувалися в ХАТОБі. Харківському академічному театрі опери і, канєшно ж, балету. І ось якогось прекрасного дня на виході з ХАТОБу відбувається дійство. Люди з оргкомітету та люди з театру з’ясовують, куди дівся генератор. Ось ще позавчора тут був, а сьогодні немає... У ході дискусії з’ясовується таке. З великої любові до українського мистецтва діячі опери-балету Харківщини заявили, вполнє собі офіційно, що ту кількість апаратури, яку планує поставити на сцену фестиваль, проводка театру ніяк не витягне. Мовляв, ми тут балети танцюємо... Канделябрами світимо... А ви якісь колонки притарабанили на купу кіловат. Нє. Ніяк не потягне мережа. О’кей, сказали рутяни. Гроші є. Спонсєри і всі дєла. І купили генератор. Такий. Немаленький. Щоб потягнув світло і звук сценічний. Як тільки він потрапив у пенати ХАТОБу, ватні оперно-балетні діячі зрозуміли дві істини. Перша: відкрутитися від навали пєвучих бандерівців не вийде. Друга: бандерівці не заплатять за світло. Тобіш ХАТОБ-ВАТОБ трохам не підзаробить грошей. І тут-таки вияснилося, що ой, гості дорогі, обшибочка вийшла. Все наша мережа потягне. Ми ж не в палеоліті живемо — втикайтеся в наші розетки, пажалуйста... Тим часом генератор стояв десь біля службового входу... Стояв, стояв — і пропав. Вийшов. Весь. Гаряча дискусія в стилі «сам дурак» ні до чого не привела. На запитання «де генератор?!» лунала відповідь «ваші забрали...» Які ваші? Хто такі «ваші»?.. Чому запам’ятався цей епізод? завдяки розв’язці. Представники оргкомітету просто махнули рукою, додавши щось у стилі «Здох Максим... і генератор із ним». І все. Ні міліції. Ні якихось інших дій. Не знаю, як склалася доля того генератора. Чи шукав його хтось? Чи знайшов?
Фрагмент намбер ту. Про «краще ворог хорошого». Таку штуку будь-який гомо сапієнс, що пробував займатися музикою, забути не в змозі. Ніколи. Це образа на все життя. Про що я? Про розстроєні інструменти перед виходом на сцену. Було таке. Пишу — і сльози навертаються на очі... Чи не навертаються. Не суть. Рок-змагання. Юні Слеші, Боно, Майки Портнови в гримерці, перемагаючи дрижаки в колінах, настроюють інструменти. Інструменти рідні. Знані до останнього кілочка. Чеські «Діаманти». Недогібсони. Настроївши, несуть ті гітари ніжно, акуратно, аби часом десь не зачепити кілком, не зіпсувати строй... І ось святая святих — лаштунки. Команда на сцені лабає останню свою пісню. Далі година «Ч». Аж тут як пилипи з конопель, як двоє з ларця — однакові з таблєца вимальовуються два техніки. Два брати-акробати. І з порога: гітари давайте. Ми їх спеціяльним хрєнофенографом перевіримо. Правильно було б показати цим спеціялістам маршрут, пішовши яким вони мог¬ли б перевірити одне одному власні балалайки своїм пацеванографом. Але, коли ти зелений, переляканий претендент, воля твоя паралізована на ніц. Підключивши свої чудо-ящики до наших чудо-гітар, техніки почали смикати струни. І тут чудо-техніка дала збій. НЕ хотіли ті «чехи» настроюватися тюнером, хоч плач. І так крутили техніки ручки і кілки... А воно, як казав один телеведучий, «нє, не йде...» Розбомбивши гітару, дядьки взялися за бас. Теж «Діамант». Бас післав техніків і їхній тюнер туди ж, куди хвилину тому їх післала гітара. Допоки шаманський ритуал перетворення чеських гітар на акинські комузи тривав, ведучий оголосив, що час, чуваки, вийти на сцену й вальнути. Техніки, нічтоже сумняшеся, повитикали свої дроти, здивовано потиснувши плечима, скіпнули в темінь, а юні дарування посунули на сцену... Як то звучало!!! Знайомі пісні перетворилися на психоделічний авангард... Ще на першій, з вашого дозволу, «пісні» були відчайдушні спроби підлаштувати інструменти. Але ступінь їхньої дисгармонії був надто великий... Другу й третю пісні просто шурували як Бог післав... Скачучи і дуріючи. А ще здивовано вслухаючись у ті гармонії, що видавали інструменти. Висновок: техніка в руках папуаса — це просто дроти і пластмаса...
Нецензурне слово, що виражає подив
Ліля і Сєрьожа. Спогад третій. Приємний сонячний день. Певно, опісля прольоту в рок-жанрі наступив дзен, і ми неспішно гуляємо Харковом. Ліля, яка Пустовіт, розказує щось про свої студентські роки, і це суперцікаво саме в той момент у тій точці Всесвіту. Ліля — то взагалі щось надзвичайно цікаве. А там, де Ліля, там Сєрьожа Фащук. На тому фестивалі було саме так. Ще за день фешн-досада... Хтось не вліз у костюм від Пустовіт і не зміг приміряти на себе образ моделі та прогулятися імпровізованим фестивальним подіумом. Тому що гени й тому що жрать нада менше.
Спогад номер чотири. «Атайдітє, мальчікі». Зірка фестивалю — Катя Chilly. Ще ніхто нічого не виграв. Може, і не виступали конкурсанти на той момент, а Катя вже зірка. Цей згусток позитиву перманентно смикають журналісти. А ми тільки подружились, і хочеться просто погуляти-поговорити. Але журналісти... Звісно, у них робота і бла-бла-бла...
«Ой, Катю, можна вас на мінуточку... Канал матєматічєскіх сімволов... А ви атайдітє, мальчікі...» Мальчікі відходять... Т — тактовність.
Катя Chilly. Червона рута–1997. ICTV #RutaFest
П’ятий спогад. «Нецензурне слово, що виражає подив, роздратування, сум», або не сотвори собі кумира. «Кому Вниз». Супердостойні дядьки. Їхні пісні писалися з радіво на касети й заслуховувалися до дірок. «І ви покинули», «Суботів»... Надпотужно. От просто надпотужно і все. А потім ти такий пензлюєш до готелю і чуєш, як ті самі дядьки, що в твому магнітофоні сотні раз виводили «Мир душі твоїй, Богдане», попиваючи пиво, щебечуть між собою російською... ЯК так??? Навіщо??? За что??? Стереотипи ламаються... Шаблони розриваються... Ти стаєш на сходинку ближче до великого Архітектора «Рути», на метр ближче до дна, що зветься ШОУ-БІЗНЕС, дна, яке більшість має за небо... А то просто шоу, а то просто бізнес.
«ЧЕРВОНА РУТА-97» Є ЧИ НЕ НАЙПОТУЖНІШОЮ ІМПРЕЗОЮ В ІСТОРІЇ УКРСУЧМУЗИКИ. ТО РЕАЛЬНО ПІК ФЕСТИВАЛЮ. ЗІЙШЛОСЯ ВСЕ. І ЛЮДИ, ЩО ПІДКЛЮЧИЛИСЯ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ФЕСТИВАЛЮ, І ФІНАНСИ З ЛЕГКОЇ РУКИ СПОНСОРІВ, І, ГОЛОВНЕ, КУПА ТАЛАНОВИТИХ НЕОФІТІВ
«Це фантастика, синку» — саме такими були розповіді двох чувачків зі спогаду номер шість. Мілі й Русла. Такі суперстильні чувачки, які вели якісь імпрези на фестивалі. Але не те відклалося в пам’яті. Відклалися розповіді про суперрадєйку, яку ось-ось мають запустити в Києві. І до того запуску вони причетні й уже заочно кличуть приєднатися до тої афери. Так просто, через кілька хвилин знайомства! От чесно. У житті це поки що єдиний випадок, коли такі фантастичні оповідки таки втілились у життя! І радєйка була, і на роботу туди запросили... Руслан Наконечний, Віталік Мілютін — великі й жахливі Гудвіни, які не збрехали!
Фагот. Сьомий спогад. Так сталося, що коли простий український меломан чує «фагот», то радше згадує дядю Олега з ТНМК, аніж отой дивний музичний інструмент. Щирий. Якщо одним словом про Фагота. ОТ так щиро після першого півфіналу Олег Ігорович на виході з ХАТОБу вигукнув: «Ну, пацани, вам із вашим музлом треба було в рок-музику йти!». На що дістав відповідь, що з тим оркестром, який викотили ТНМК на сцену, їм у рок-музиці теж було б комфортно. Поржали. А потім, трохи пізніше, після всіх фестивальних перипетій був від’їзд. І Фагот прийшов на вокзал провести всіх, хто від’їжджав із його рідного Харкова. Було трохи сумно. Усім. Чи не трохи. Але всі свята закінчуються так чи інакше.
Сім. Люблю те число. Тому на цьому й закінчу зі спогадами. Але не з фестивалем.
Рекорди 97-го
У моєму розумінні саме «Червона рута-97» є чи не найпотужнішою імпрезою в історії укрсучмузики. То реально пік фестивалю. Зійшлося все. І люди, що підключилися до організації фестивалю, і фінанси з легкої руки спонсорів, і, головне, купа талановитих неофітів.
Світло, сцена, звук... Такого не бачив не лише Харків, таке мало хто бачив узагалі в тій країні. Хіба що обмежена кількість платоспроможних громадян, які вибиралися десь на фірмові імпрези капіталістичних артистів першого ешелону. А таких у тій країні на той час було ой як небагато. І ті всі блага не для філіпбєдросовічєй приїжджих були будовані. А для неотесаних юних дарованій і їхніх старших колєг. Мало того, жодних зірок, окрім українських україномовних, на ті сценічно-архітектурні шедеври допущено не було.
Місцеві адепти «русскага міра» рвали і мєтали... Той увесь рух не давав їм спокійно спати, їсти і справляти інші фізіологічні нужди. Ватоцефали нєгодовали! Аякже. Рускоязичноє насєлєніє в ліце мєсних рускоязичних груп обідєлі. Не взяли на фестиваль. Місцева преса і телебачення видавали на-гора сюжети про бандерівців, які «понаєхалі», про дідів, яких вигнали кудись у резервацію мало не копняками, бо 9 травня на площі відбувався черговий концерт, а не оте все — георгіївські лєнточки, каша і сто грам із салютом у фіналі. У що то вилилося в майбутньому, знаємо...
Але вертаємо до музики. Попе¬ред¬ні «Рути» видавали на-гора купу зірок, але 97-ма була рекордсменом! Із нині здравствующих діячів вітчизняної сцени ТНМК, «Тартак», Катя Chilly, Юлія Лорд, «Мотор’ролла». Це ті, хто фактично вижив. Залишився на сцені. А ще певна кількість тих, хто 97-го рвав фестивальні динаміки, осіли в шоу-бізнесових нетрях звукачами, аранжувальниками, піснеписцями, продюсерами... Насправді на самому фестивалі музла було стільки, що тільки піснями конкурсантів ЧР-97 можна було заповнити український медіа-простір на рік-півтора точно.
За ким мені особисто шкода... ТО такі колективи, попсові, які могли збити собі тисячі прихильників. Прихильників, що слухали б нормальну українську музику.
За ким не шкода, то за тими штучними, як на мене, ерзац-автентичними, псевдофольклорними строго фестивальними проектами. «Радослав», «Автентичне життя». Так, так. Велика мета, відродження духу, коріння, пісні предків... Певна річ, річ потрібна. Але все штучне, неприродне таким і лишається. Хай там скільки його культивуй, давай премії, місця... Так показала найавтентичніша форма буття — час. Пакі-пакі, єжи хєрувіми. Амінь, браття і сестри.
Подумав... Якось негоже не назвати тих, за ким мені все ж таки шкода. Наші невідбуті власники золотих дисків. Потенційні очільники хіт-парадів і потенційні ж гуру, воротили українського шоу-бізнесу...
«БОМБТРЕК». То, безперечно, були найхітовіші рокери, можливо, за всю історію фестивалю. Рецепт простий, як двері: потужно, не надто складно та хітово. Що не пісня, то 100% хіт. Під ті пісні хотілося дуріти, скакати... Чудове-чудове чудовисько казкове. Гляньте на YouTube, кому цікаво...
Фраза «Люди, любіть свиней, бо свині кращі за людей» достойна стати написом на монументі тотемній вітчизняній тварині. Авторство цих безсмертних рядків належить гурту «Троє поросят». Абсолютно струйово-хітовому тріо з Дніпра. А Катине «Пррраворуч-ліворуч» неповторне... Хто знає, зрозуміє!
Спалахнув шифер, Спідвей, Далтім... НЕ такі попсові, але фірмові «ДАТ», «Фактично самі» в рутівській іпостасі, «Соу»...
Шанс на шоу-бізнес
А що було б, якби ту немічну, юну братію мінімально підтримали. Дали трохи стати на ноги. А може, дали б підсрачника доброго, стартового й випустили б у світ білий. І ті творчі одиниці наплодили б українського контенту... Ландшафт рідного шоу-бізнесу змінився б невпізнавано. Але, але...
Хто то мав би зробити? Можливо, сам фестиваль? Так. В ідеальному світі. Чи у світі, де знайшлися б пронири — акули бізнесу, так і сталося б. Ідеальний збіг обставин. Є структура. Є купа виконавців. Є стартовий капітал. Ніби все само собою збіглося. Виконавці юні-зелені. Підписуй контракти, продавай їх направо й наліво. Рубай гроші. Гроші вкладай. І так по колу.
Знайома якась ситуація, нє? Та сама, що в матеріалі про «Територію А». Такий самий стогін був. Така сама ситуація. Так. З тією різницею, що масони «Червоної рути» відкрито декларували свої антикапіталістичні погляди. ОТ не цікавило людей гроші заробляти. Творчість у чистому вигляді... Настільки чистому, що, маючи мільйонні дотації, фестиваль не обзавівся навіть яким-небудь пристойним офісом... Чесність і бідність.
Хтось-таки заробив гроші на тому фестивалі, бо гроші — річ матеріальна. А матерія живе за своїми правилами й законами. Один із головних — закон збереження матерії. Тобто якщо десь убуває, то десь додається. Може, колись комусь стане цікаво, куди убули фінанси фестивалю, і буде проведено ґрунтовне дослідження на ту тему, а за фактом, маючи величезні вливання, фестиваль врешті-решт залишився ще й винен митцям. І ще певний час по ньому можна було бачити людей, дотичних до «Рути», які караулять високе начальство, щоб витребувати якісь зароблені, але недодані матеріальні цінності... Сумно.
Маючи такі можливості, можна було насправді просто наладнати УКРАЇНСЬКИЙ шоу-БІЗНЕС. ОТ так. Саме так, як написано, великими літерами: УКРАЇНСЬКИЙ, шоу й — увага, так — БІЗНЕС! Те, чого митці так сторонилися, — заробляння грошей. І для того навіть не треба було трусити своїми пристаркуватими сідницями. Можна було просто сказати «фас» тим молодим чувакам, які звались і числились «продюсерами» та які готові були рвати свої власні дупи на німецьких хрест, аби довести всім і собі, що чогось варті. Елементарний офіс, невелика студія звукозапису, невеликий відеопродакшн, концертна агенція — і той фестиваль, та й увесь той двіж, що ми знаємо як «Руту», відразу набув би сенсу. Зок¬рема, і матеріального. Передусім матеріального! А далі при холодних головах і гарячих серцях своя FM-радєйка, можливо, музичний канал... Український. Ідеологічно вивірений... Усе для того було. І організатори, і ведучі, і музиканти, і контент... Але, як казав старий гуманоїд своєму банякоголовому нащадку: «Це фантастика, синку...»
Просто кредо батьків-засновників було триматися подалі від політики та бізнесу... Бізнесу!!! Бізнесу, пані та панове...
Тому особисто в мене той фестиваль окрім захвату, ностальгії, всіляких похвал, досвіду викликає тугу, як від прослуховування альбомів гурту Swans. Тугу за втраченими вкотре можливостями. Глобальними. Бо загалом, локально, то був вибух. Так. Купа свіжої крові влилась у шоу-бізнес і дотичні галузі. Певна частина молоді хай тимчасово, але присіла на українську музику. Ті юні таланти, що не потрапили на «Руту», певно, почали шурувати в рази активніше в надії, що наступного разу їм усміхнеться доля і вони будуть героями фестивалю. А фестиваль стане ще крутішим... Ну бо до 97-го так і було. З року в рік «Червона рута» ставала все потужнішим дійством. І здавалося, що 99-го космічні кораблі фестивалю бороздитимуть простори як мінімум «Вемблі»...
І, ніби на підтвердження своєї крутості, фестиваль видихнув на прощання концертний тур містами України. Хороший, потужний. Про такі тури можна тільки мріяти. І не лише початківцям. Чому? Та тому, що ти ніхріна не напрягався. Просто садовив своє гузно в автобус і їхав від майданчика до майданчика, від готелю до готелю, показуючи себе красивого й презентуючи власну творчість. За тебе все вирішували, все організовували. Твоє псяче діло було вийти й залабати. І! Ахтунг! Отримати за то ще й такий-сякий гонорар! Мрія! Причому це не просто виступи в якихось заштатних залах. Палаци спорту, великі БК. З музикантами їздять апарат, техніки. Повний галлівуд.
Пазітіфф? Пазітіффф, звісно. Але от біда. Ти потрапляєш у той ельфійський край, і тобі здається — ух ти. От воно. І так буде до кінця днів твоїх. Повні чи майже повні зали, різні міста, готелі, бухло й до бухла. І за то тобі платять гроші!!! Все як у мріях. Останній ривок — це відділитися від натовпу, щоб не в спільному автобусі їздити, а в такому будинку на колесах. Щоб не у двомісному стандарті жити, а в люксовому номері з джакузі. Не шукати, де хавнути подешевше, а на зекономлені гроші купити бас-гітару, їсти в ресторанах найдорожчих. І щоб падші женщіни і вся сатанинська атрибутика навколо тебе. Ну й гонорари на те все мають бути космічні. Та мара стоїть перед очима. Все йде ніби до того, що мрії здійсняться. Он і піпл на концертах ніби фанатіє.
З тих висот комфортних попадали всі. Жоден не отримав примарного естрадного едему. Хтось впав боляче. З висоти. Туди, звідки стартував. З усіма наслідками. І — в хорошому варіанті — ставився до того фестивального тріпу як до пригоди. Ну з ким по молодості не буває. Комусь падати виявилося важко — з депресняками, відчуттям непотрібності, образами на світ. Хтось упав понижче. Просто чіплявся за все, що можна, і не гепнувся в рідний підвал. Завис десь посередині. І не пішов вчитися на маляра-штукатура якогось там розряду, а вже десь влаштувався в житті в навколошоубізнесовому просторі. Найстійкіші звалилися до музично-бізнесової реальності цієї країни. І почали там, на тому Олімпі, обживатися.
Але для всіх них «Червона рута-97» залишилася таким собі приємним спогадом. Це як згадати враження від перегляду «Володаря перснів»... З ельфами, гномами і власною суперсилою...
І якщо те все обізвати одним словом, то був ГЛЮК. Глобальний глюк системи. Який дозволив відбутися чомусь такому, що в цій країні відбутися за жодних умов не могло. Але відбулося. Матриця дала збій. Але Матриця вчиться. І далі збоїв не було... На превеликий жаль неофітів, що так хотіли потрапити в той епічний, практично толкієністичний світ...
Посилання на джерело: https://tyzhden.ua/Culture/209151
Додатки: Картинка 1
Схожі публікації
Коментарі
Немає коментарів